Тихий зимовий вечір. Засніжене подвір’я чоловічого православного монастиря. Трохи вище куполів з хрестами, у присмерку неба сяє місяць. З невеликим інтервалом тишу пронизують поодинокі удари церковного дзвону. У прочинені двері храму видно освітлений іконостас та рясні вогники свічок. Після вечірньої служби ченці розходяться по келіях. Один з них прямує до двоповерхової споруди, підіймається напівтемними сходами, входить до кімнати, вмикає світло... Це художня майстерня: мольберт, офортний верстат, робочий стіл біля вікна, полиці з фарбами, підрамниками, книжками. Чоловік знімає з себе чорний підрясник, залишаєтся у светрі і брюках. Переходить до іншої кімнати, набагато меньшої, вмикає настільну лампу на сучасному офісному столі, сідає в крісло-вертушку, кладе пальці на клавіатуру комп’ютера. Спалахує екран монітора і освітлює вже немолоде обличчя художника з сивою бородою. Художник відкриває свою сторінку в інтернеті: www.aken-ua.com. Набирає текст англійською мовою: "Happy New 2000 year, dear friends!"...

( З Новим 2000 роком, любі друзі!"...)

З величезного телеекрану на центральному майдані столиці президент вітає свій народ з Новим роком. Народ на майдані голосно вигукує: "Ура!", і під бризки шампанського, вибухи пітард та яскраві спалахи барвистого феєрверку, зустрічає двотисячний рік.

- Кінця світу не сталося, комп’ютерного збою також. Слава Богу! - думає уголос сивобородий художник.

Переходить до майстерні. З полотна на мольберті на нього дивлятся зажурені очі покійного патріарха Володимира. Виснаженому концтаборами обличчю драматизму додає громовиця, а крихітна блакить над головою і засвічений золотим промінням сонця краєчок чорної хмари втілює оптимізм. Митець переводить погляд на графічний лист французького художника Віктора Вазарелі, його знамениті "зебри" своєю лаконічністю впевнено вписались у скромний інтер'єр монастирської майстерні. Художник дивится на дошки з образами апостолів, сідає на стілець і вголос аналізує свою роботу:

            - Малюнок твердий, пластична анатомія теж бездоганна, внутрішній світ і характер кожного простежуються, навіть національні риси виявленні. Неканонічні? Так, неканонічні. У Врубеля в Кирилівській церкві теж некононічні, та й на репродукціях різних шкіл іконопису всі вони різні. А цікаво, якими були апостоли на іконостасі собору Святого Георгія? Та хто ж знає, пролетарська культура ще в двадцяті роки вщент знищила мармуровий іконостас, образи Святих і настінні розписи, один ланцюг від люстри залишився.

Довго вдивляється в кожне обличчя, намальованих ним апостолів:

            - Дивно, я тільки зараз помітив, що всі вони схожі на моїх друзів. Це з ними я багато років був поруч, це вони впливали на мою свідомість і єднались з моєю душею...

            Художник насипає в чашку розчинної кави, наливає окріп з електрочайника "Tefal", додає цукру. Потім бере з полиці мистецький альбом Босха, знову сідає і, зробивши ковток кави, відкриває сторінку з репродукцією "Корабель блазнів", уважно її розглядає.

Кабінет секретаря з ідеології обласного комітету партії. За столом сидить партійний керівник у темному костюмі, білій сорочці,  на ній краватка, схожа на ту, що на портреті генсека Брежнєва,  на стіні позаду. На календарі тринадцяте вересня 1976 року.

До кабінету входять двоє: один чоловік середнього віку, високий, короткострижений, одягнений в сірий жакет, поверх сірої сорочки, другий - зовсім молодий, довговолосий, тиждень не голений, у витертих на колінах джинсах, кросовках та білій футболці з зображенням розтягнутих у посмішці губ і написом "Keep Smiling", ( "посміхайся" ).

            - Ось таки молодчики, як цей, вчинили державний переворот у Чілі - відірвавши очі від газети "Правда", роздратованим голосом промовляє секретар і жестом запрошує сісти на стільці напроти. Дивлячись в очі високого у сірому, продовжує. - Щось у Вас в мистецтві, товариш Козаченко, мало порядку: художники п'ють, зривають відповідальні партійні замовлення, а Ви їм виплачуєте шалені гроші. Де ж Ваша партійна совість? Для чого ми Вас з управління внутрішніх справ перевели директором в художньо-виробничий комбінат? Для наведення порядку перевели! А Ви що?

 - За мольбертом не п'ють, - червоніє Козаченко, і схвильовано продовжує. - За якістю творчої продукції стежить художня рада, вона і оцінює твори, до того ж кожний художник має свою верхню межу заробітку і свою творчу категорію.  Я пильную...

- Не пе-ре-кон-ли-во, - зупиняє директора партійний діяч. - Умовно даю Вам півроку...

Козаченко не розуміє, що то за вирок, але схвально киває головою.

- А тепер, представте “стилягу”, - наказує секретар.

- Це наш провідний художник Юрій Гонтар, виконує виключно важливі політичні замовлення. Проекти оформлення центру міста до жовтневих та травневих свят - то його робота.

- Ти диви! - наче вперше бачить хлопця партійний функціонер. - Країна з великим піднесенням готується до семидесятирічного ювілею дорогого Леоніда Ілліча. Наша задача підготувати від трудящих області гідний подарунок мудрому керівникові нашої партії.

-  Ми готові, - кладе руку на серце Козаченко.                                 .                                                              

- Ваше завдання, - вказує секретар пальцем на володаря бавовняної посмішки, - придумати щось надзвичайне, погодити з нами проект і втілити його в життя. На все, про все, три місяці. Зрозуміло? Час пішов. До роботи, товариші!                          

Директор з художником виходять в коридор.

 - Сьогодні ж треба зібрати актив, порадитись з народом, -  дістає з кишені не зовсім свіжу носову хустину Козаченко, витирає спітніле чоло.

- А вже ж, - не заперечує Гонтар.

Скульптурна майстерня. На полицях малі та великі бюсти Леніна. В кутку лантухи з гіпсом. На підлозі стоїть ванна з глиною, в ній лопата. За столом, покритим пакувальним папером, сидять керівники художньо-виробничого комбінату та художники, наближені до керівництва.

- Як би ви тільки знали, шановні, що мені довелося вислухати від нашого куратора з обкому партії. Мені сьогодні вперше в житті було соромно за справи художнього комбінату. Треба, в нашій творчій хаті, навести порядок, і ви, активісти, допоможете мені в цьому - каже директор, розливаючи горілку по порожніх шклянках. 

- Треба протерти флакони, - починає парторг комбінату, тримаючи в руці гранчак з горілкою і дивлячись в стелю на брудні плафони освітлення.

- Я не зрозумів, Федоре Івановичу, це тост ?

- Харитоне Миколайовичу, я ж за порядок.

- Тоді за порядок! - великим ковтком випиває стакан оковитої Козаченко.

Присутні теж випивають, швидко розбирають шматки ковбаси і навпіл порізані помідори.

- А тепер головне, - продовжує нараду директор. - Ми отримали відповідальне партійне замовлення: нам пропонують створити подарунок до ювілею самого генсека. У кого будуть пропозиції ? 

- Нехай Пунько з дружиною витчуть гобелен, - радить головний художник Євген Домогацький.

- Часу обмаль, до грудня не встигнуть, - каже голова художньої ради Петро Гурський. - Мені здається, що це має бути інкрустований портрет і краще Гонтара  його ніхто не виконає.

- Дійсно, крім Юрія , ніхто не зробить, - відкурковує чергову пляшку “Екстри” старший майстер Кусник.

- На тому й порішили. Хто “за”, прошу підняти склянки, - керує нарадою директор.

Присутні одноголосно підіймають стакани з горілкою.

- Дякую за довіру, - підводиться Гонтар і червоні губи на футбольці ще ширше розходяться в посмішці.

- А тепер давайте вип’ємо за творчість, - після невеликої паузи намагається встати з місця Євген Домогацький.

- Тут за мистецтво взагалі нема з ким пити, - заперечує художник з цапиною борідкою Алік Литвинюк. - Тут всі халтурники і ремісники.

-А ти ж хто такий? - втручається голова профкому Середенко, кремезний  оформлювач у морському тільнику.

- Я живописець, випускник художньої академії! - шкірить зуби і трясе борідкою Литвинюк.

- Банка з павуками. Яке мистецтво? Ви тут всі заробітчани, - стукає порожньою склянкою по столі Козаченко. - З ким мені тільки працювати доводиться?

- Товариші, припиніть будь ласка чвари і давайте вип’ємо за єдність,- пропонує комсорг комбінату Василь Фетісов, хлопчина з наївними блакитними очима і довірливою посмішкою. - Беріть приклад з наших комсомольців: завжди веселі, дружать родинами, займаються спортом, відвідують образотворчу студію і навіть політінформації.

- Із виступу комсорга я зрозумів, що комсомольська організація для партійної ніякої загрози не становить, - чокається з комсоргом парторг. - Молодець, Вася, поважаю!

- Художника, як то кажуть, образити може кожен. Так давайте поважати один одного і кожен себе в мистецтві, - багатозначно обводить поглядом присутніх Арнольд Бабій, вже не молодий художник з тонкими вусами спокусника під довгим носом.

Хтось аплодує, хтось відкорковує шампанське...

...Ближче до півночі веселе товариство виходить на свіже повітря і зникає в темряві ночі.

Юрій Гонтар стоїть на вулиці нічного міста , чекає на останній автобус. Нічна прохолода вересня вже впала на землю, але підігрітий з середини , збуджений митець її не відчуває.

- “Банка з павуками”, - крутиться у голові фраза.

На зупинку підходить разгойданий “Ікарус”. Юрій сідає в нього. Двері  зачиняються.

Майже сімдесят  років стоїть у центрі міста будинок  в стилі  модерн. На першому поверсі       гастроном,    на  третьому  ломбард,  а   між  ними   художньо-виробничий  комбінат.

Арнольд  Бабій   з ранку перебуває у творчому захваті. Відгородившись від світу грунтованим полотном на підрамнику,   художник  пише натюрморт: глечик з пензлями, барвисту палітру, порожню багетну раму, з якої звисає вицвіла від сонця драпіровка. У центрі композиції красується пляшка червоного вина, а поруч налитий до половини рубіновою рідиною, гранчак, з якого час від часу маестро  відсьорбує чималий  ковток.

Анатолій Чорний, високий блондин з пшеничними вусами до підборіддя, приставляє до стіни величезне панно з абрисом жіночого обличчя, виливає фарбу в порожню жерстянку з-під оселедців, додає оліфи.

- Хтось бачив мордв’яну щітку? - запитує блондин у присутніх.

Присутні в цеху художники Стрючок та Бугренко засереджено грають у шахи. Не дочекавшись відповіді, Чорний прибиває цвяхами до жердини щітку для взуття, вмочає її у фарбу, проводить намальованій дівчині по щоці.

- Мордв’яний ? - запитує сам у себе.

- Мордв’яний, - стверджує сам собі і починає фарбувати.

В цех заходить пишногруда замовниця.

- Де я можу побачити Бабія ? - запитує вона в гравців у шахи.

Ті мовчки вказують на перегородку.

- Доброго ранку!  Ви Бабій ?

- А як же, - відповідає Арнольд, не відводячи очей від натюрморта вже з порожньою пляшкою.

- Мене до Вас направив старший майстер Кусник.

- На жаль, дорогенька, ні чим  не можу допомогти, - нарешті помічає бюст замовниці художник. - У мене сьогодні творчий день.

- А ми змістовно його доповнимо, - кидає погляд у бік порожньої пляшки жінка.

- Так це зовсім інша справа, - обережно бере молодицю за плечи Бабій. - Ходімо, красуню, на перший поверх, а по дорозі домовимось.

В художній цех входить Гонтар. Сьогодні він у шкірянці, в руках тримає мотоциклетний шолом. Вітається з гравцями в шахи.

- Привіт, Толя! -  підходить до Чорного. - В мене є цікава пропозиція, але спочатку допоможу тобі скінчити панно. Не заперечуєш?

- Невже допоможеш? Тоді зав’язуй  фартуха, і вперед...

Кабінет директора художньо-виробничого комбінату.

- Ало, це бюро ритуальних послуг? - телефонує Козаченко. - З ким розмовляю? ... Начальник, дуже добре. А чи є у Вас червоний плюш на домовину? ... Якраз скінчився? Дуже добре. Можу запропонувати п’ятьсот метрів чудового плюшу... Приїздіть в художньо-виробничий комбінат, запитайте старшого майстра Кусника... Дякую, всього Вам доброго!

Козаченко виходить з кабінету і прямує у відділ замовлень.

- Здається, Павлович, план буде, - звертається директор до старшого майстра.

Кусник декілька разів крутить ручку калькулятора “Фелікс”, потім олівцем щось записує в конторську книгу.

- Що там вийшло? - запитує Козаченко.

- Продати плюш неможливо. Ми не торгуюча організація.

- А який вихід? Цей проклятий “оксамит” міль поїсть на складі. Молоді художники-модерністи більше не проектують дошки пошани з плюшу, та й замовникам подавай шкіру, поліроване дерево. А у нас на складі неліквіди. Кінець преміальним, - Козаченко у розпачі.

- А що, коли ми, начебто, виконаємо з того матеріалу якусь продукцію? Наприклад, зіш’ємо занавіс на сцену, - крутить “Фелікс” Кусник. - Замовник заплатить за весь плюш всього на п’ятнадцять карбованців дорожче.

- Який занавіс? Яка сцена в похоронній конторі? Це ж розміри занавісу на сцені Палацу з’їздів!

- Я ж сказав: “Начебто”. Ніхто занавіс шити не буде, віддамо замовнику тканину в паках, а документи, я зроблю як треба.

- Ну гаразд, Павловичу, заспокоїв, роби як знаєш.

Юрій Гонтар за кермом мотоцикла “Ява”. Позаду нього Анатолій Чорний. Мотоцикл мчить вулицями міста.

- Куди ми їдемо? - запитує пасажир.

- На лоно природи. Трохи відпочинемо від твоїх монументальних полотен, - відповідає керманич.

Проїхавши міську околицю, мотоцикл зупиняється на високому березі річки. Погода стоїть  тиха, сонячна,  начебто ще не осінь.

- Місця мого дитинства, - проводить рукою по мальовничій лінії обрію Юрій. - У цій річці не одні ночви потоплені: пацанами  морськи бої вчиняли. А он там внизу яхт-клуб. У шкільні роки вітрильним спортом займався.

Хлопці сідають в суху траву, закурюють “БТ”. Вспалахи сонця на воді та вітрила яхт приворожують їхні погляди.

- А тепер поїхали до мене в маєток,  пригощу тебе чудовим вином, батько виготовляє. Повечеряємо, водночас поговоримо про справи, - пропонує Юрій.

Приватний будинок ховається за парканом, вкритим виноградною лозою. На лаві біля фіртки під волоським горіхом сидять батьки Юрія: не високий лисий чоловік, чимось схожий на французського актора Луі де Фюнеса, та жінка з добрим обличчям і пишними формами тіла.

- Знайомтесь, це Толя, художник, разом працюємо, - скидає з голови шолом Юрій і представляє батькам колегу.

- Семен Андрійович, - потискує руку Анатолію батько Юрія, і без зайвих запитань прямує у погріб за вином.

- Антоніна Павлівна, - привітно вклоняється мати. - Проходьте в альтанку, я подам вечерю...

...Художники вечеряють в альтанці обвитій виноградною лозою.

- Хочу запропонувати тобі, Толю, працювати разом. Я отримав важливе замовлення, одному буде важко впоратись, дуже копітка робота, - смакує вином з кришталевого келиха Юрій. - До того ж, під шумок, майстерню у влади виб’ємо.

- Я згоден, мені й самому набридли великоформатні панно, від них я завжди по вуха у фарбі, - підіймає келих з вином Анатолій.